Дуже тяжко згадувати і зовсім неможливо забути. Минуле повертається знову і знову… знайомими обличчями, болючими спогадами, снами. Минуло уже 10 років, 2 місяці і 29 днів банально, навіщо рахувати, але ці цифри день за днем збільшуються в рахунку, ніде не губляться і не лишаються. Не хочу рахувати, але все одно знаю. Саме стільки часу минуло відтоді, як ти кинув під ноги моє кохання, розтоптав і лишив в брудній калюжі талого снігу. Боляче. Що ж тобі потрібно тепер, коли я навчилась жити мріями, не намагаючись втілити їх у життя.
Все почалось як і у всіх: зустрічі, прогулянки, обійми, поцілунки. Але чим довше це все тривало, тим більше я закохувалась. I настав той момент, коли я вже без тебе не могла ні дихати, ні мріяти, ні жити. Хтось скаже — підлітковий максималізм, я не погоджусь. Це все було насправді — реально, бурхливо, не мінливо.
Та чим більше я залежала від тебе, тим далі ставав ти. Ти зраджував, ти говорив не правду, ти все частіше не приходив на побачення, ти перестав мене помічати. Я страждала, та було тоді одне велике але: це ті поодинокі зустрічі, в яких було стільки пристрасті, ніжності, палкого коханні, що я про все забувала, все прощала.